Перед тим, як мобілізуватися до війська в перший рік великої війни, Вадим Голота працював провідним інспектором Вінницького районного сектору №2 філії державної установи “Центр пробації”. Він багато років присвятив правоохоронній діяльності. Мав чудову дружину, з якою разом виховували донечку Аліну та звели власний дім.

Як же часто нині доводиться писати про те, як наші найкращі люди у розквіті сил кидають усе, що мають, беруть до рук зброю, стають у стрій захисників – і гинуть на злеті. Так загинув і Вадим Васильович Голота. Але ця жертва – недаремна. Адже дає нам змогу продовжити битву.

Вадим Голота народився на Вінниччині, в селі Ометинці Немирівського району. У 2006-му закінчив Харківський національний університет Повітряних сил за спеціальністю “виробництво, технічне обслуговування та ремонт повітряних суден і авіадвигунів”. За десять років здобув другу вищу освіту, отримавши диплом правознавця у стінах Національної академії внутрішніх справ. 

Спершу два роки працював на заводі “Тора” Харківського державного авіапідприємства в Харкові інженером з техобслуговування авіадвигунів. Надалі шість років віддав службі в органах внутрішніх справ. 2015 року, після переатестації, підпав під скорочення і звільнився з поліції у званні капітана.

Рік працював ревізором з безпеки руху у транспортній компанії, але зрозумів: то не його. А коли влаштувався інспектором у вінницький районний сектор “Центру пробації”, усвідомив: це саме той напрям діяльності, що йому до душі. Тут минули для Вадима п’ять наступних років.

“Центр пробації” – держустанова, що працює з людьми, які вчинили правопорушення, але відбувають покарання без позбавлення волі або готуються до повернення з ув’язнення до суспільства.

“Він – наш первісток. Ще у Вадима є молодший брат Дмитро, – розповідає мама Галина Голота. – У школі син вчився на “відмінно”, запоєм читав книжки, на бешкетування не мав часу, хіба відволікався на улюблений футбол. Змалку захоплювався військом і технікою. З двох років уже керував танками й іншими військовими іграшками довкола хати. Якось я жартома сказала, що бачу його міністром оборони, а Дмитра – главою економіки. От син і вступив у ХНУПС, щоб стати “міністром оборони”. Для того займався спортом, додатково штудіював профільні предмети, готуючись вступити в авіаційний університет на інженерний фах”.

У 27 років Вадим Голота очолював у Літині відділ Державної міграційної служби – так і познайомився з майбутньою дружиною.

По роботі Вадим часто приходив у районний суд, де йому неабияк подобалася тамтешня секретарка судових засідань Олена. Дівчина стала тим емоційним і чуттєвим “магнітом”, що дедалі сильніше притягував юнака.

“Він мені теж не був байдужим: високий, гарний, навіть елегантний. Разом ходили на каву. Традиційними стали прогулянки після роботи, красиві квіти від кавалера. Вадим був щиро-добрий, мав чарівну посмішку ті врівноважений характер – усе це разом і закохало в нього”, – перебирає в пам’яті романтичні моменти минулого Олена.

Закохані стрічалися менше року й одружилися на день народження Олени, 1 жовтня 2011-го. Молодята мріяли про власний будинок, дітей, щасливе майбутнє. У 2012-му побачила світ донька Аліна, яка нині навчається в 7-му класі ліцею. Згодом сім’я придбала ділянку і заповзялася споруджувати “дім мрії”. Дружина генерувала ідеї, а Вадим шукав шляхи втілення.

“Цей дім мурувала дружно вся родина – помагали батьки, особливо мій тато, професійний будівельник, – продовжує розповідь Олена Голота. – Чоловік тут багато що зробив власноруч, навчившись різних ремесл”.

Для Олени маєток тепер є пам’яттю про колишнє щасливе життя. Дерева, кущ, клумби…

“Кожну деталь обговорювали, і то був захопливий процес, у якому минули два роки. Перебрадися сюди у 2018-му. Цей будинок став місцем родинної сили, куди ми поспішали після роботи”, – згадує дружина.

Коли Вадим працював у пробації, вони перебували на різних поверхах одного приміщення – суд на другому, а його офіс – на першому. Було зручно: дитину заводили у школу – і разом на роботу, так само верталися додому.

Вадим Голота не розповідав колегам про своє рішення йти воювати та про проходження ВЛК. Його мобілізація стала для пробації несподіваною. Та навіть у процесі інтенсивного фахового навчання Вадим Васильович знаходив час консультувати колег зі службових питань, розповідає Ольга Романець, тепер – очільниця Вінницького районного сектору №2 філії обласної ДУ “Центр пробації”.

Вона також має теплі спогади про Вадима: “Ми з ним недовго працювали разом – пів року. Я прийшла у пробацію у вересні 2021-го з іншої структури. Вадим допоміг опанувати нову роботу: підказував, підтримував. З ним можна було розмовляти на будь-які теми. Згадую смішні історії з життя в казармах, курсантські бувальщини, якими він полюбляв згадувати у вільну хвилину. Від початку російської агресії і до призову в ЗСУ Голота виконував обов’язки керівника районного сектору. Досі пам’ятаю і використовую його настанови щодо роботи з підопічними – категорією, зовсім мені не знайомою”.

Коли Вадим ішов до війська, в офісі лишалася сама Ольга, якій бракувала досвіду. “Я тоді писала, запитувала, просила порад, а він відповідав – так і спілкувалися. Казав: повернеться, як закінчиться війна. Ми так його чекали”, – згадує Ольга Олександрівна.

Своїх домашніх Вадим Голота попередив ще на початку повномасштабного вторгнення росіян у 2022-му: від мобілізації він не ховатиметься. Ходив на роботу і чекав. Зателефонували 26 червня, в неділю: на збори – один вечір. І в понеділок чоловік уже їхав на навчання в Одесу. Так пенітенціарій став командиром розвідувального взводу механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого у званні лейтенанта.

“Фронтову валізу син зібрав ще в перший день великої війни. Вона чекала свого часу до середини літа 2022-го. Пам’ятаю, як довелося брати її на плечі, Вадим зателефонував і спокійно сказав: “Мам, якщо мене призвали, значить я там потрібен. І це не обговорюється”. У відповідь я простогнала: “Ти тільки живи, чуєш – живи!..” Він не ховався, не шукав відмовки, щоб не йти назустріч російській орді. Горда за сина, який став на захист своїх дітей і батьків у цю важку для України годину”, – говорить мама Галина Дмитрівна.

Уже вночі 28 серпня, 39-літній офіцер загинув, виконуючи бойове завдання неподалік села Байрак на Харківщині. То був початок Слобожанського контрнаступу, коли українці відвойовували кожен метр, проганяючи рашистів на схід. Окупант залишав по собі згарища, колони битої техніки, свіжі могили… Батько Вадима Василь Голота щиро пишався успіхами сина. Він – його гордість і водночас – невгамовний біль. Син про війну волів не надто розповідати. Лише надсилав скупе: “Все норм”. А коли проходив підготовку на розвідника, казав, що вони за місяць вивчали п’ятирічну програму.

“Коли він прислав своє фото звідти, зрозуміли, що може війна за короткий час зробити. Став таким мудрим з виду, немов життя майже прожите. “Все норм” – так і залишилося повідомлення від номера, який ніколи не зітру…” – каже Василь Петрович.

Дружина Вадима мала з ним дуже сильний емоційний зв’язок. Бувало, відчувала тривогу і одразу телефонувала. Бувало, саме в момент, коли чоловік вирушав на завдання, пов’язане з розвідкою.

 “Перед загибеллю Вадима я розмовляла з ним, поцікавилася, як справи, а він раптом відповів: “Я побіг” – і все. А вночі наснилося, що чоловік приїхав додому в формі, і я показую йому те, що зробила на обійсті. І для чогось подивилася на його штанину, а вона – вся у крові. І справді, тоді Вадим дістав значне ураження ніг, коли там у лісі підірвався і помер”, – розповідає Олена Голота.

Побратим із позивним “Тузбек” згадує: “Він був суто цивільною людиною: скромною, сором’язливою навіть, але мав сталеву волю. Ми з ним познайомилися у 1-му навчальному взводі армійської розвідки в Одеській військовій академії, де проходили чотиритижневе навчання. Оскільки я мав відповідний військовий фах і звання майора запасу, то був командиром взводу слухачів. Вадим Голота якісно і відповідально ставився до навчання. Тому у військах, куди ми потрапили разом, одразу почали ходити на такі дальні розвідувальні вилазки, які спроможні виконувати лише профі. І загинув Вадим винятково через свою відповідальність”.

У підрозділі Голоту прозвали “Синоптиком”. Чому? Бо виконував задачі, які робили “погоду” для всього 3-го механізованого батальйону 14-ї ОМБр, де Тузбек був командиром розвідки.

“Під час останнього завдання він пішов визначеним маршрутом з метою пошуку позицій для розрахунків ПТРК на танконебезпечному напрямку через дамбу Печенізького водосховища. Мав іти всередині групи як командир, а попереду висувалися б розвідник і сапер. Але Синоптик врахував, що їм бракувало досвідчених бійців, тому сам пішов уперед із сапером. Ядро групи залишив позаду, наказавши рухатись слід тільки по команді. Так вони удвох і загинули серед ночі, підірвались на потужній розтяжці ворога. Це рішення зберегло життя щонайменше трьох інших людей”, – розповів  Тузбек.

Односельці й жителі Літина прийняли страшну новину про загибель Вадима, стоячи на колінах і встеляючи його останню дорогу квітами. Одну з вулиць в Ометинцях, де він проживав малим і ходив у дитсадок, назвали іменем Вадима Голоти. Вадима Голоту посмертно нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня.