Вона пережила окупацію Маріуполя. Пройшла фільтрацію та російські блокпости. Вивезла родину з пекла війни. Її чоловік – військовий,  уже майже чотири роки перебуває в полоні. Але вона не дозволила болю зламати себе. Вона працює, допомагає армії, бореться за звільнення полонених і щодня доводить: українські жінки – незламні. Історія Марини Іванівни  - начальника відділу № 1 пробації Донеччини. 

Марина Сорока – вимушена переселенка із Маріуполя. У Маріуполі вона обіймала посаду заступника начальника Центрального районного відділу філії Державної установи «Центр пробації» в Донецькій області. 24 лютого 2022 року Марина із чоловіком прокинулись від вибухів. Згадує, як їх охопила тривога, але жінка навіть уявити не могла, що чекає попереду. У Маріуполі швидко вимкнули мобільний зв’язок, інтернет – повна ізоляція. Тієї ночі їх син Марко ночував у свекрухи, серце розривалося ще більше, а тому жінка якнайскоріше рушила до них. Разом із Марком та свекрухою Галиною Пилипівною сиділи вдома і чекали. 3 березня чоловік Марини забрав їх і доправив у більш безпечне місце – підвал, що в Церкві добрих перемін. Сховище мало два поверхи вглиб і розмістило близько 400 осіб. Їжу готували на вогні, кілька разів українські військові привозили їм продукти. Підвал дуже зблизив людей, всі були як одна велика родина. Кожного разу з їжею було все складніше. Одного разу один чоловік пішов у супермаркет, щоб щось принести для людей але більше не повернувся – його вбило осколком. До підвалу доходили чутки про розстріл людей, які виїжджали з Маріуполя.

«2022 рік розділив життя на «до» і «після». Я пережила окупацію Маріуполя. Це були дні страху, невідомості, смерть, постійних вибухів і боротьби за виживання. Місто руйнувалося на очах, люди вмирали і допомоги не було. Відсутній зв’язок, світло, вода… Було лише одне бажання – вижити», – розповідає Марина Сорока.

Коли вона зрозуміла, що її родині не можна залишатися в оточеному росіянами місті, тому 16 березня покинули підвал. Перебіжками добралися з сином і свекрухою до одних родичів, тоді до інших. Під обстрілами їм вдалося добратися до власного помешкання. Вдома побули пару днів, за цей час вдалося перебрати документи, деякі знищити, деякі було спакувано у дорогу. 25 березня виїхали в селище Ялта, що неподалік Маріуполя. Прийняла їх незнайома родина, але вже через годину до хати зайшли російські військові. Були здогадки, що їх хтось здав.

«Коли з’явилася можливість виїхати, попереду чекала ще одна страшна реальність – фільтрація та російські блокпости. Іноді я не хочу згадувати ті страшні дні, коли ти наляканий і постійно переживаєш за долю рідних. Кожен допит, кожна перевірка – це напруга, яку важко передати словами. Ти не знаєш, чи поїдеш далі, чи повернешся, чи просто зникнеш», - згадує пані Марина.

Російські військові почали розпитувати де працюють, з переляку Марина почала видумувати, що продавцем, але вони не повірили і сказали, що все знають. Забрали Марину на фільтрацію, свекруху не зачіпали, вона вже 5 років була на пенсії. «ДНРівські» дівчата катали пацьці, робили фотографії затриманих. Під час допиту Марина уже нічого не приховувала, щоб ще більше не нашкодити собі. Відпустили пізно ввечері, доходила комендантська година, заночувала у незнайомої бабусі в напівзруйнованому будинку, а вже вранці добралася до Ялти де були свекруха та син.

Її чоловік – військовий, майор та командир 1-го патрульного взводу 2-ї патрульної роти стрілецького батальйону ВЧ 3057 СОТО Національної Гвардії України. Разом зі своїми побратимами він тримав оборону в місті Маріуполі 86 днів. Практично без їжі, води та медикаментів, тижнями без сонячного світла вони давали відсіч російським окупантам і стримували наступ ворога. Наприкінці травня 2022 року до Марини зателефонував чоловік і сказав, що за наказом вони виходять із «Азовсталі». Після того більше жодного разу не розмовляли.

«Чотири роки невідомості, болю й очікування. Чотири роки без його голосу поруч. Полон – це випробування не лише для тих, хто там. Це випробування для родин. Кожен день – це боротьба з думками, страхами, тишею. Але я знаю: він тримається. І я не маю права здатися» 

Час від часу Марина відправляє листи в державні органи з проханням сприяти звільненню чоловіка з полону. Син Марко написав листа до президента і отримав відповідь: «Ти головне – гарно вчися. Все буде добре, тато повернеться!». 14 квітня 2022 року Марина з дитиною приїхали в Тернопіль до тітки, сестри свекрухи. Тиждень, а то і два  приходили до тями. Марка записали до місцевої школи, а сама Марина прихисток знайшла у філії Державної установи «Центр пробації» в Тернопільській області де працює і сьогодні. Що допомагає їй не опустити руки? Жінка продовжує боротьбу, бо поки її чоловік у полоні, я зазначає дружина українського захисника “Я маю бути сильною за двох. Коли ти дієш – ти живеш. Ти не даєш болю знищити тебе зсередини” і додає:

«Я борюся за його свободу – звертаюся, пишу, нагадую, говорю про нього. Про наших військовополонених не можна мовчати. Я живу між вірою і болем. Мій спосіб чекати активно – допомагати військовим: я доначу, розливаю окопні свічки, розмальовую шопери для благодійних аукціонів. Кожна свічка, кожен малюнок – це мій маленький внесок у велику справу. Це спосіб сказати: «Я з вами. Я поруч»,  - переконана вона.

Попри все пережите, Марина не залишила свою справу. Вона продовжує працювати у відділі №1 пробації Донеччини – навіть тоді, коли рідний регіон щодня потерпає від обстрілів. Вона здійснює нагляд за особами, які відбувають покарання без позбавлення волі, допомагає їм повернутися до нормального життя, знайти роботу, відновити документи та налагодити соціальні зв’язки. Це тиха, але надзвичайно важлива робота, особливо сьогодні. У непростих умовах саме робота стала для неї точкою опори. Вона допомагає триматися, не дає зануритися у відчай і нагадує: навіть у найтемніші часи важливо залишатися людьми.

«Бо сильна країна – це не лише фронт. Це ще й тил. І кожен на своєму місці має бути опорою», – говорить Марина.

Вона живе між болем і вірою. І найбільша її мрія - це перемога, деокупація Маріуполя і той самий довгоочікуваний момент, коли вона почує два слова – «Я вдома». Чотири роки очікування навчили її не здаватися.

«Я знаю: поки мій чоловік там, я маю бути сильною тут», – каже вона.

Для Марини це вже не просто слова, а  її щоденне життя. Щоб не втратити надію та підтримати таких же захисників як її чоловік Михайло - Марина взяла до рук пензля, який став для неї рятівним колом. Малюючи, думки завжди про щось хороше. З 2022 Марина розмалювала понад сотню еко-сумок для благодійних аукціонів. На створення одного шоперу потрібно щонайменше 2 години, у своїх роботах віддає перевагу квітам, яких розфарбовує у яскраві кольори. До благодійної ініціативи долучається і Марко, який ще такий маленький, а вже з великим серцем. Готові вироби Марина передає благодійному фонду «Промінь сонця», а за виручені кошти підтримують українських військових.