Коли місто занурювалось у тишу, яку розривали лише звуки техніки та вибухів, а страх за дитину затьмарював кожну думку — народжується сила і віра. Це історія Інни Огурцової — провідного інспектора Чугуївського районного відділу №1 філії Центру пробації в Харківській області, жінки, що пройшла крізь біль окупації, втрату дому, тиск та погрози, але не втратила головного — віри у свободу і любові до України.

До війни її життя у Вовчанську було простим і щасливим: родина, робота, мрії про майбутнє. Інна завжди обирала шлях допомоги іншим: після закінчення Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди працювала у центрі зайнятості, на заводі, а згодом — у кримінально-виконавчій службі. Уже 16 років її професійне життя пов’язане з пробацією. Це стало більше, ніж роботою — покликанням.

Та 24 лютого 2022 року світ Інни розколовся. О четвертій ранку її розбудили вибухи. Колони ворожої техніки, літаки, які летіли бомбити Харків, страх і безсилля перед окупацією. Відчуття абсолютної відсутності безпеки, коли кожне слово українською могло стати причиною для арешту та щоденна перевірка телефонів — все це стало суворою реальністю.

Інна з дитиною вирвалася з окупації через блокпости та зруйновану дамбу у Печенігах, де їх зустріли волонтери — це була перша мить полегшення. Та у Вовчанську залишилися її рідні й чоловік, якого катували. Попри біль, вона знала: зробила правильний вибір заради дитини.

«Я навчилася чекати і вірити навіть тоді, коли навколо було відчуття кінця. Так, я втратила будинок, місто, звичне життя. Але я не втратила головного — віри, свободи і любові до України», — каже Інна.

Сьогодні вона знову працює в пробації. Пережиті події зробили для неї безцінними прості речі — усмішку дитини, розмову з близькими,  запах свіжого українського хліба.

Це приклад незламності, яка допомагає пройти крізь біль і втрати, зберігши людяність і віру.