Можливо, він міг зрости у знаного літератора доби сучасного протистояння України російській імперській експансії на кшталт всесвітньовідомих «окопних» авторів далекого минулого – Ремарка, Гемінгвея чи Толкіна. Проте В’ячеслав Польовий – вдумливий, освічений, глибоко віруючий молодий чоловік, який хотів стати письменником і шукав скрізь свій ідеал, у перші дні великої війни мобілізувався у військо й загинув у грудні 2022-го на Донеччині 33-літнім Героєм. Воїн посмертно нагороджений орденом «За мужність» III-го ступеня. Він не встиг втілити мрії, створити власної сім’ї, залишити на цій землі той слід, на який справді заслуговував…

На третьому курсі університету взяв «академку» і пішов служити строкову в спецпідрозділ

«В’ячеслав жив так, ніби часу попереду мав безмежно багато. Не поспішав, бо щиро вірив: ще встигне – створити сім’ю, написати книгу, відчути смак кожного дня. Але війна зупинила його шлях. Тепер мусимо встигнути зберегти пам’ять про нього, бо вона – найцінніше, що залишилося…», – так двоюрідного брата згадує Вікторія Тхорик – не лише сестра, а й колега, адже вони разом працювали у Печерському райвідділі філії Державної установи Центр пробації у м. Києві та Київській області.

В’ячеслав народився 5 вересня 1989-го у столиці – єдина дитина в родині Сергія Васильовича та Олени Іванівни Польових – їхня гордість і сенс життя. Його тато тривалий час працював у Державній кримінально-виконавчій службі, виховуючи сина прикладом чесності, дисципліни і принциповості. Мати, Олена Іванівна, прищепила любов до людей та щирість серця.

В дитинстві, навчаючись у київській школі №36, хлопець мав надзвичайну допитливість і жагу до знань. Його цікавила історія, релігія, література, він читав багато книг, міг підтримати глибоку, змістовну розмову. В’ячеслав умів слухати, відчувати співрозмовника, але водночас аргументовано відстоював свою точку зору. Особливо захоплювався архівними матеріалами, які досліджував, бо прагнув осягнути минуле і знайти висновки для буремного сьогодення.

Канікули проводив у селі Студянка на Рівненщині в дідуся й бабусі. Молодша на рік двоюрідна сестра Вікторія, з якою був дуже близьким та рідним, згадує: «Ми завжди допомагали по господарству і підтримували один одного. Саме тут зародилися його відчуття відповідальності й щирості».

Згодом юнак стає студентом юрфаку Національного університету біоресурсів і природокористування. Після третього курсу у 2009-му наважився на несподіваний для багатьох крок: узявши академвідпустку, добровільно йде на строкову в спецпідрозділ тодішніх Внутрішніх військ МВС «Барс». Хлопець свідомо хотів перевірити себе в армійському досвіді. Змужнівши, повернувся до навчання і здобув диплом юриста.

Адвентист сьомого дня і дослідник війн перевиховував злочинців

Далі тривали пошуки себе – працював охоронцем, юрисконсультом у виші, помічником юриста у Всеукраїнській асоціації ломбардів і навіть оператором розважальних атракцій. Відомо, що В’ячеслав брав активу участь у революції Гідності, стоячи за свободу й права українців. А восени 2021-го, майже за пів року до великої війни, за порадою Вікторії Тхорик влаштувався провідним інспектором Печерського райвідділу філії ДУ «Центр пробації» у м. Києві та Київській області. Він прагнув займатися спортом і вести здоровий спосіб життя, не мав шкідливих звичок. А ще – був глибоко віруючим, щосуботи відвідував церкву, дотримуючись духовних постулатів та практик.

«Наша бабуся належала до громади адвентистів сьомого дня й привчила онука ходити щосуботи у молитовний дім. Брат студіював Біблію і добре її знав. Ми нерозлучні з дитинства. Потім я вчилася в Харкові, а він – у Києві. Спілкувалися телефоном постійно, мої друзі стали його друзями. Я бачила, що він себе шукає і запропонувала з огляду на його освіту, посаду в пробації. Як колега і сестра помагала, звісно. Їздив на перевірки, взаємодіяв із засудженими, наприкінці навіть захоплювався цією роботою, хоч бувало доводилося і на притони всякі заходити. Почасти у нас виникали дискусії, бо брат мав підвищене почуття справедливості, але кримінально-виконавчу сферу все-таки регулюють не емоції, а нормативна база, що однак має недосконалості й не враховує всіх нюансів застосування до конкретної особи. В’ячеслав не міг надто суворо тиснути на людину чи сипати сентенціями до порушника, аби переконати не переступати закон, бо мав дуже добрий характер», – оповідає Вікторія Тхорик.

В’ячеслав відвідував письменницькі курси «Риба» у Києві, де відкрив у собі талант володіння словом. І до того юнак писав короткі історії, часто про війну й людські долі, прагнучи нести аргументи в колективну пам’ять. Як згадує слухачка курсу киянка Тетяна Гречишнікова, авторка жіночого роману «Гірські квіти не в‘януть» (2018 р.): «В’ячеслав – перший знайомий, який загинув на цій війні. Було реально боляче. Познайомились з ним кілька років тому на навчанні в «Рибі». Тоді я вже написала перший роман, але хотіла підтягнути певні скіли, бо не мала філологічної чи журналістської освіти. Це звичайний хлопець зі світлою посмішкою, віку моєї доні. Він шукав інформацію, досліджував і писав про війни, зокрема інвазію в Афганістан доби СРСР. В’ячеслав хотів писати, він не міг не творити. З перших днів повномасштабки пішов добровольцем, але продовжував писати, вже про війну його покоління, – дуже стисло, бо бракувало часу. Цей воїн витримав запеклі бої. Ми обмінювалися про них кількома фразами в соцмережах, а з грудня 2022-го нічого про нього не чула. Він мав розповісти про цю війну нащадкам, може і став би одним з українських Ремарків сучасності, бо в ньому містився необхідний потенціал… Нам слід дописати те, що він не встиг, обов’язково…», – ділиться спогадами пані Тетяна.

Гумовий м’ячик для кота – як щемлива пам’ять про друга

Справді ще до початку подій 2022 року Польовий ясно відчував «флюїди» війни. І активно генерував про це дописи, зокрема на сторінці в Instagram, де не боявся висловитися, якою б гострою чи комусь неприємно-правдивою ця думка не була. Водночас давно цікавився правими рухами, захоплювався «Азовом» попри те, що був з російськомовної родини й до самої загибелі писав російською. Ось, що зауважив 16 лютого: «Із прапором кожен може постояти. А повоювати за прапор?». А вже 24 лютого пише: «Всі, хто зараз там (на фронті – ред.) стріляють, це герої. Вони знають величезну перевагу рф у військовій та живій силі, в авіації – в нас майже немає її, в артилерії, а ППО не залишилось… Знають, що Захід однак не допоможе, й ніхто окрім України, не воюватиме. І все одно стріляють. Це героїзм». А ще В’ячеслав ось-ось мав відкрити ютуб-канал, і вже монтував пробні відео.

Коли ж цілком занурився в атмосферу війни, Польового неабияк вразила ефективність полку «Азов» і загалом добровольчих підрозділів. Він чітко вирізняв особливу мотивацію бійців і офіцерів, нешаблонні принципи військового керівництва, взаємовідносини у вертикалі, краще сформовану дорожню карту профзростання, на голову вищу ідейну стійкість «азовців». В’ячеслав жалкував, що до великої війни не створили 5 чи 6 таких полків і писав про це у квітні 2022-го, у період героїчної оборони «Азовсталі».

«Його сестра Віка – моя подружка, яку знаю ще з студентських часів. Якось у нашій компанії з’явився В’ячеслав, з яким потоваришували. Він був найкомфортнішим чоловіком, якого знаю, як партнер панянок у їхніх делікатних закупах на шопінгу. Підказував, чи личить кофтинка, блузка, не сприймаючи це як нудне заняття, – певно тому, що мав творчу вдачу. У нім містилися виразні доброта й відкритість, які вселяли довіру. Часом я на тиждень виїздила, а у квартирі лишався кіт. От і залишала ключі другу, а той годував кота, грався з ним. В’ячеслав навіть приніс йому іграшку – гумового м’ячика. Нещодавно ми переїздили, і я знайшла той м’ячик під диваном. Дуже щемлива знахідка. Подвійно жаль, що попри симпатичність, йому не судилося створити сім’ю. Він спілкувався з багатьма дівчатами, але ті не відповідали певним вимогам», – оповідає про друга Марина Грошовик, співробітник Департаменту з питань виконання кримінальних покарань.

Якось В’ячеслав, провоювавши, написав іншій подрузі – Аллі Савіній, його ідеалу дівчини, хоч і вже заміжній, що «Конкретно у цій війні ми державність зможемо відстояти, принаймні на значній частині країни. У цьому я впевнений!».

«Він був адептом правди, бо сповідував заповіді Божі. Пам’ятаю його передбачливі тексти ще перед і у перші дні війни – зовсім не те, що обіцяли деякі тодішні «експерти». В’ячеслав говорив про довгу, виснажливу, критично важливу для нашого виживання історію протистояння з росією. Ми переписувалися й деякі його думки були холодним душем і одкровенням», – зауважує Алла Савіна.

Здолав свій страх і з «дитя асфальту» перетворився на воїна

25 лютого 2022-го Польовий долучився до славетної 72-ї бригади «Чорних Запорожців» і здобув бойовий позивний «Барс». У 3-му мехбаті став старшим навідником протитанкового взводу у званні старшого солдата. Визволяв Київщину, брав участь у боях під Бахмутом і Вугледаром. Отримавши повістку, спокійно сказав матері: «Всі чоловіки мають стати на захист своїх сімей!». А виходячи на позиції, щораз просив сестру Вікторію телефонувати мамі й казати, що з ним усе гаразд, якщо довго не виходить на зв’язок.

«У серпні ненадовго приїхав у Київ, востаннє… Зайшов до нас у пробацію, попили чаю, погомоніли з колегами. Важкі речі оповідав про війну. Маючи серйозні проблеми з ногою і спиною, вживав сильні знеболюючі. Брата клали у шпиталь, та він категорично відмовився. Переймався, якщо не вернеться, підведе побратимів. В’ячеслав пережив страшні речі, втрачав товаришів, але поїхав до своїх на передову. Так його виховали батьки. Більше страшився не мін чи снарядів, а саме стрілецького бою. І загинув від ворожої кулі неподалік Вугледара в грудні 2022-го», – згадує двоюрідна сестра Вікторія.

«Володя був дуже сором’язливим, але згодом став хорошим бійцем, який виконував будь яку задачу. «Барс» воював по справжньому. Знаю, що на все мав власну думку, доволі серйозні роздуми публікував в Інстаграмі й збирався писати книгу про війну», – розказує про підлеглого тодішній командир взводу Вʼячеслава Євгеній Степанов («Бандит»).

Головний сержант взводу Руслан Кулик («Руру») того дня був з В’ячеславом на позиції, коли він загинув: «Я його вводив у колектив, бо в цивільному житті полюбляв усамітненість. Принаймні, так здавалося. Не скажу, що він став універсальним солдатом, але якщо порівняти яким до нас прийшов і яким пам’ятаємо, це практично різні люди. Взагалі за посадою «Барс» був оператором ПТРК, але не встиг попрацювати за фахом. Фактично був піхотинцем, який заступав на позиції і чергував на спостережнику».

У той день «Руру» стояв на посту і мав перевірити інші позиції. Він попросив «Барса» почергувати трохи на СП. В’ячеслав був трохи вищим і щойно висунувся з окопа, ворожа куля калібру 5,45-мм поцілила в його шию… «З багатьох військових, кого знаю, він був чи не найпрогресивнішим у внутрішньому перетворенні. Попервах його навіть називали «дитям асфальту», бо в деяких житейських аспектах був непристосованим, не вмів ті ж дрова рубати чи інші елементарні речі робити, яким довелося вчити. Постійно цікавився всім, що стосується виживання на війні. Я взяв його до себе у зміну й «Барс» ходив зі мною на позицію. А тоді, можливо, він отримав «мою» кулю..

Якось удвох ми потрапили майже в оточення біля Павлівки на Вугледарському напрямку. Три дні вибиралися звідти. Мені сподобалося, як він поводився в такі моменти – видно, що намагався боротися зі страхом», – продовжує Руслан Кулик.

За півтора місця до трагедії із сусідньої позиції по радіостанції попросили підсобити з набоями до кулемета під час гарячого бою. Треба було перенести боєкомплект на 500 метрів. Польовий одразу визвався й сказав: «Мені слід відволіктися від дурних думок і взагалі пора втягуватися у цю справу».

В’ячеслав Польовий був сином, братом, другом, воїном, життєлюбом і опорою для тих, кого любив. Його слова, творчість та приклад продовжують надихати тих, хто його знав.