Північ Київщини з кінця лютого і до початку квітня 2022 року перебувала під окупацією російського загарбника. Московити всіляко намагалися схилити до співпраці тих представників української державної влади та місцевого самоврядування, що не змогли уникнути потрапляння в окупаційну зону. Проте, наші свідомі громадяни, й посадовці зокрема, шукали можливості нашкодити ворогу тут на місці, або ж передати інформацію на вільний від росіян терен про переміщення та дислокацію військ противника і його певні заходи.

Пережив окупацію і нинішній начальник Вишгородського районного відділу №2 філії державної установи «Центр пробації» у м. Києві та Київській області Олександр Пальченко, який до листопада 2022 року проходив службу в Державній кримінально-виконавчій службі України. У своєму нинішньому статусі він перебуває з січня 2023-го.

Олександр Васильович опікується клієнтами пробації – засудженими, чиє покарання не передбачає позбавлення волі – у територіальних громадах півночі Вишгородщини. Це Іванківська громада і зона відчуження ЧАЕС. Цей край має специфіку, що вирізняється слабкою працевлаштованістю населення: підприємств чи заводів обмаль, інколи через безробіття люди йдуть на злочин, зазвичай нетяжкий. Почасти тут скоюють нелегальне проникнення в зону відчуження Чорнобильської АЕС. Вони переважно вдаються до незаконного поводження з радіаційно забрудненими матеріалами. Інколи – ходять по хатам і щось там цуплять, буває, що і метал шукають, попри те, що наражаються на радіоактивну небезпеку.

В період тимчасової окупації частини Вишгородського району, завдяки рішучим діям Пальченка вдалося зберегти державне майно, важливі матеріальні цінності й матеріали особових справ засуджених, що були в його віданні. Також цей патріот входив у склад гурту сміливців, які не змирилися з окупацією й активно прагнули завадити ворогу, допомагали українській армії і спецслужбам.

«По нашим землям у лютому заходили росіяни. Іванківська громада швидко повністю опинилася в окупації. Ми не мали зв’язку з довколишнім світом. Наприкінці дня 24 лютого я заїхав на роботу: щоб встигнути сховати службову комп’ютерну техніку і особові справи засуджених. Там – у надійному місці – все це перебувало до приходу ЗСУ через місяць. Звісно, ворог цікавився будь-якою інформацією, здобутою грабунком держустанов. Тому я, як виявилося, зробив усе дуже вчасно і правильно», – розповідає Олександр Пальченко.

На всіх дорогах росіяни розставляли блокпости, почали їздити росгвардійські патрулі. Пан Олександр каже, що тамтешніх атовців вони одразу познаходили, бо певно готувалися до цього. Ці люди до нас уже не повернуться, як і деякі мирні жителі – деякі пропали без вісти, а хтось виходив на вулицю, коли йшла російська колона – їх безжально знищували. Ніхто з московитів особливо не розбирався: то військові чи цивільні перед ними.

Місцеві патріоти, до яких входив і пенітенціарій, «зливали» нашим військовим по надійним каналам маршрути переміщення окупантів, щоби по ним ЗСУ могли відпрацювати «Байрактарами» та іншими засобами. Співрозмовник неабияк пишається, що їм також вдалося поцупити два російські танки і відтягти їх тракторами, а також вантажівку «Урал», наповнену декількома тонами різних боєприпасів.

«Усе надійно сховали, а потім віддали нашим армійцям. Ми, добре знаючи тутешні поліські стежинки-доріжки могли навіть без мобільного зв’язку робити потрібну справу. Домовлялися, приміром, на певну годину стрічатися у певній локації, і передавали орієнтир нашим хлопцям. Телефони не було сенсу тримати, тому для точності та узгодженості дій реанімували зі своїх шухлядок наручні годинники й ними користувалися і з такою метою зокрема. Бо, не дай боже, на смартфоні знайдуть фото російської техніки чи військових», – оповідає перипетії пережитого очільник відділку пробації.

Пан Олександр щодня їздив через ворожі блокпости, бо йому треба було бачити, що там відбувається, які є зміни. Сідав на велосипед, натягував на себе брудний одяг і вирушав, збираючи дорогою різні відомості. А по ночам з товаришами ходили й шукали місця з надійним зв’язком, аби передати нашим накопичену інформацію. Йшлося про переміщення російських підрозділів, якусь їхню ротацію та зміни в озброєнні, кількісні параметри цього всього. А насамкінець поліщуки експропріювали в рашистів два бензовози з дизельним паливом, щоправда поганої якості, але тракторці на цьому працювали справно.

А 1 квітня в Іванкові панувала святкова атмосфера: зайшли наші війська, їх зустрічали зі сльозами радості й тісними обіймами з бійцями ЗСУ.

З-поміж тих, хто перебував на обліку іванківських пробаційників, 12 осіб пішли добровільно служити у військо. Троє загинули, один – зник безвісти. Деякі клієнти пробації цього регіону вернулися з війни –демобілізовані з різних причин. Звісно, що вони мають важкий психологічний стан через пережите на фронті. Відчувається певна неврівноваженість, роздратування. Таких направляють до психологів у центр «Довір’я», щоб там попрацювали з їхнім ментальним здоров’ям.