Загалом агресивну поведінку очікують саме від чоловіків, тому чоловіки — це та група, яка здебільшого чинить насильство будь-якого типу. Передусім чоловіки є агресорами, які коять насильство проти жінок, дітей та інших чоловіків.

Наприклад, 2020 року з 211 362 зафіксованих звернень про насильство в сім’ї: 180 921 звернення надійшло від жінок, 27 676 — від чоловіків і 2 756 — від дітей.

Але, водночас чоловіки — це ті, хто потерпають від насильства у війнах, розбоях, вуличному насильстві тощо.

Тому питання «А як же чоловіки?» цілком актуальне. Якщо чоловіки частіше виступають агресорами, то з чим це пов’язано? Де вони вперше інтеріоризують установку, що насильство — це норма? Де вони засвідчують насильство в процесі власної соціалізації, отримуючи «приклад для наслідування», єдиний знайомий з досвіду орієнтир для вирішення складних і напружених ситуацій? А якщо чоловіки стверджують, що вони теж бувають жертвами насильства, то що це за досвід, де він буває, хто в ролі насильника? Зрештою, питання, як розірвати коло насильства, актуальне і для чоловіків.

Щоб відповісти на питання про досвід насильства в житті чоловіків, «Міжнародна амністія» в Україні у співпраці з аналітичним центром «Інфо Сапієнс» у квітні 2021 року провели велике кількісне репрезентативне опитування, під час якого було опитано 2016 чоловіків 18 років і старших на всій території України[4]. Питання стосувалися видів насильства, яких зазнавали чоловіки у своєму житті, їхнього ставлення до насильства, уявлення про приклади різних форм насильства, уявлення про загрози насильства, досвіду насильства в дитинстві й дорослому віці (зокрема в родині, шкільному, робочому середовищах, на вулиці), а також готовности протидіяти насильству.

ОСНОВНІ ВИСНОВКИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТАКІ:

1) НАСИЛЬСТВО ЯК НОРМА СОЦІАЛІЗАЦІЇ ХЛОПЧИКІВ: СІМ’Я, ВУЛИЦЯ, ШКОЛА

У дослідженні «Міжнародної амністії» розглянуто три середовища, де чоловіки могли стикатися з насильством у дитинстві — сім’я, вулиця і школа. Кожен четвертий респондент підтвердив, що зазнавав домашнього насильства в дитинстві. Однак на деталізовані питання про різні види жорстокої поведінки відсоток ствердних відповідей набагато вищий: 74 % давали ляпасів або били ременем, а 51 % стикалися з приниженнями, словесними погрозами і залякуванням. Ці дані свідчать про нормалізацію насильства щодо дітей у родині. Щонайменше дві третини респондентів, яким давали ляпасів чи били ременем, і щонайменше половина з тих, кого принижували, погрожували й залякували, не ідентифікують такі практики як насильницькі. Як наслідок, уже дорослі чоловіки можуть відтворювати у своїх сім’ях і зі своїми дітьми засвоєні від батьків методи поводження з дітьми, не вбачаючи в них проблеми.

2) ЧОЛОВІКИ ЯК СВІДКИ І ПОСТРАЖДАЛІ ВІД НАСИЛЬСТВА ВДОМА, НА ВУЛИЦІ ТА В ШКОЛІ

Варте уваги питання, хто чинив насильство щодо дітей у сім’ї. 45 % респондентів назвали тата, вітчима або партнера матері, а 32 % — маму, мачуху чи партнерку батька.

Досвід сексуальних домагань і небажаних сексуальних дотиків у віці до 16 років з боку родичів мають 4 % респондентів. Лише 12 % тих, хто стикалися з домашнім насильством у віці до 16 років, говорили комусь про це (з них десь половина говорили матері, третина — друзям, тобто майже ніхто не сповіщав ні поліцію, ні служби в справах дітей). Вражає також статистика, чому 88 % респондентів нікому не повідомляли про досвід домашнього насильства: третина вважали винними себе, ще третина не знали, що про це треба говорити.

В опитуванні «Міжнародної амністії» 18 % респондентів зазначили, що бійки навколо них у дитинстві траплялися раз на тиждень або частіше, ще 25 % вказали, що в середньому раз на місяць, тобто майже половина респондентів у дитинстві були свідками або учасниками бійок. Найчастіше хлопчики стикалися з цим у школі, у дворі, на вулицях довкола місця проживання або взагалі на вулицях міста (лише 6 % зазначили, що бійки траплялися вдома або в родичів).

Із досвідом насильства в школі й інших закладах соціалізації (літні табори, спортивні секції тощо) стикалася третина респондентів, до того ж хлопці зазнавали фізичного насильства в школі частіше, ніж дівчата (15 % зазначили, що його однаковою мірою зазнавали і хлопці, і дівчата, і лише 3 % — що частіше дівчата). Ще половина респондентів зазначила, що хлопці більше схильні чинити насильство, ніж дівчата (15 % — що насильство однаково часто чинять і хлопці, і дівчата, 2 % — що частіше дівчата). Тезу про більшу неприйнятність насильства в соціалізації дівчат може підкріпити те, що відповідь «дівчата більшою мірою, ніж хлопці» обрали тільки пару відсотків респондентів.

Половина опитаних (57 %) були свідками насильства одних дітей щодо інших у школі, у більшості випадків насильство чинили однокласники або інші школярі чоловічої статі, лише 15 % назвали серед кривдників однокласниць і інших школярок жіночої статі. У кожного четвертого відбирали або псували особисті речі, ображали, били; ще 35 % стикалися з плітками і поширенням про них неправдивої інформації, 18 % — з відбиранням грошей, 13 % — з публічними образами в школі. Лише 15 % зверталися по допомогу (переважно до батьків), решта не робили цього, бо вважали, що можуть самі впоратись (53 %), або не думали, що про це треба комусь розповідати (24 %). Цікаво, що у випадку домашнього насильства для незвертання по допомогу інші ключові пояснення: 32 % вважали себе винними, 30 % не думали, що про таке варто комусь говорити, а ще 12 % соромились!

3) ПРИЧИНИ НАСИЛЬСТВА І МАСКУЛІННІСТЬ

У цьому дослідженні дуже слушно зазначено, що агресія й насильство часто наявні в житті чоловіків ще з раннього віку (фізичні покарання від батьків і шкільних наставників, цькування з боку однолітків чи старших дітей). Схожі результати про нормалізацію насильства в житті чоловіків дало також опитування 2021 року. Майже все життя чоловіки можуть засвоювати агресивний стиль поведінки як культурну норму, а фізичне насильство сприймати як універсальний інструмент вирішення конфліктів або обстоювання своїх інтересів.

Результати опитування «Міжнародної амністії» свідчать, що кожен третій серед опитаних (31 %) зазнавав фізичного вуличного насильства в дитинстві й підлітковому віці (суттєво вища частка таких відповідей серед чоловіків віком 35–44 роки — 42 %). Із тих, хто стикалися з фізичним вуличним насильством до 16 років, 21 % зазнавали тяжких тілесних ушкоджень і потребували медичної допомоги. Переважна більшість тих, хто стикалися з фізичним вуличним насильством у віці до 16 років, указали, що це чинили щодо них підлітки / однолітки (82 %).

Серед причин, чому в їхньому дитинстві хлопця могли побити на вулиці, третина опитаних назвали зухвалу поведінку (33 %, набагато частіше це називали чоловіки віком 18–24 роки — 41 %) або фізичну слабкість і нездатність себе захистити (30 %, і знову це частіше називали чоловіки віком 35–44 роки — 39 %). Кожен п’ятий (21 %) як причину вказав неформальний, альтернативний зовнішній вигляд (набагато частіше цю причину називали чоловіки віком 25–34 роки — 36 %). По 13 % як причину вказали «жіночу» поведінку або репутацію «ботана», частіше такі причини називали чоловіки віком 18–44 роки.

4) ГОТОВНІСТЬ ЧОЛОВІКІВ ПРОТИДІЯТИ НАСИЛЬСТВУ І ПІДТРИМУВАТИ ІДЕЇ ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТИ

Частина чоловіків готові прийняти суспільні зміни й визнати необхідність протидіяти насильству як суспільній нормі. Переважна більшість респондентів (76 %) погодилися, що хлопчиків варто спонукати чинити менше насильства. При цьому понад половина опитаних (57 %) дали однозначну ствердну відповідь, і таких більше серед чоловіків віком 35–54 роки. Переважна більшість опитаних уважає, що з хлопцем про проблему насильства передусім має говорити тато / вітчим (91 %). Стратегічно важливе тут спілкування за типом «рівний рівному», коли саме чоловіки пояснюють іншим чоловікам, у чому проблема, коли чоловіки мають змогу сісти й поговорити, чому вони агресивні, сильні та неемоційні.

Абсолютна більшість опитаних погоджуються, що дітям треба розповідати про їхні права (92 %) та що впевнені в собі чоловіки не чинять насильство (80 %). Троє з чотирьох респондентів (75 %) погоджуються, що хлопців і дівчат слід виховувати крізь призму ідей рівности жінок і чоловіків.

І все-таки дослідження «Міжнародної амністії» дає підстави для стриманого оптимізму. Тільки чверть опитаних (26 %) погоджуються, що агресивна поведінка — це те, що українське суспільство очікує від чоловіків. Узагалі, бракує критичних рефлексій про насильство й агресію в житті чоловіків.

Очевидно, що більше буде суспільних обговорень цих питань, то краще обізнаними будуть українські чоловіки у сфері протидії насильству.

Більше даних дослідження «Міжнародної амністії» – у статті інтернет порталу «Гендер в деталях»

#Інформує уповноважений з гендерних питань – радник керівника Державної установи «Центр пробації»