Коли професія – не робота, а покликання



Коли професія – не робота, а покликання

Члени команди Центру пробації кожного дня роблять важливу справу, працюючи над тим, аби зробити українське суспільство безпечнішим. Аби люди, які одного разу оступились, не втрачали своє майбутнє, а мали шанс на повноцінне життя. Це завжди потребує надзусиль, але війна створила додаткові перепони та труднощі, які пробаціонери долають попри все.

Хочемо поділитись історією однієї з наших працівниць, яка двічі була змушена втікати від російської навали.

Олена Жигаловська працювала у одному з підрозділів Державної установи “Центр пробації” у Донецькій області. У 2014 році вона вперше змушена була втікати від війни. Переїхавши до Ірпеня, жінці довелось будувати все наново. Поступово життя налагодилося: новий будинок, колектив…
Але у 2022 році жахливий сценарій знову повторився: росія знову збиралась знищити все, що жінка відбудовувала роками. Розуміючи свою відповідальність за власне життя, родину, роботу, засуджених, Олена діяла рішуче.
Ось як вона згадує своє 24 лютого: “Як офіцер і людина, яка вже вдруге проживає жахливий сценарій, я розуміла, як треба діяти в цій ситуації. Залишивши двох неповнолітніх дітей самих вдома, вирішила їхати до підрозділу.
Ніхто із працівників на той момент не зміг приїхати до відділу, тому потрібно було діяти оперативно. І об’єктивно оцінювати свої фізичні можливості. Адже без автомобіля я не могла вивезти з відділу навіть малу частину. Тому зібрала всі ключі для входу в ЕРЗО, особисті та робочі флешкарти пам’яті з наявною робочою інформацією, запакувала журнали обліку засуджених осіб, щоб надалі мати можливість відновити хоча б списки осіб, які перебувають на обліку. Ситуація була катастрофічною. Розуміючи, що вивезти особисті справи, оргтехніку я не можу фізично, вирішила все сховати на місці. Вірила, що вдасться вберегти хоча б щось. Тим часом над містом уже кружляла авіація, громадський транспорт не працював, у службу таксі не додзвонитися, дороги переповнені машинами, що виїжджають… Здавалося, що навіть повітря просякнуте загальним страхом і панікою. Взявши, що змогла, я зрозуміла, що попереду більше п’яти кілометрів дороги додому лютневими вулицями Ірпеня. Це був найдовший і найстрашніший шлях у моєму житті, і справа навіть не в холоді, а в повній розгубленості за найближче майбутнє, хвилюванні за дітей, і нерозуміння, що робити далі…”
Повернення до роботи офісу пробацїї було тривалим і важким. Навіть після звільнення міста, його розмінування, коли жителів нарешті допустили до своїх домівок та офісів, залишалось багато питань, роботи та викликів. Першою чергою працівники Центру пробації взялись за відновлення офісу підрозділу: прибирали будівельне сміття, затягували вікна плівкою, відновлювали документи і справи. І увесь цей час Олена була на зв’язку з засудженими, намагалась підтримати їх і завдяки цьому трималась сама.
Інколи професія стає не просто роботою, а покликанням, це саме такий випадок. Ось як розповідає про своїх підопічних сама Олена Жигаловська: “Морально було складно всім. Коли почали повертатися клієнти пробації, які просто не могли бути на зв’язку, не з залежних від них причин … Кожному засудженому ми приділяли стільки часу, скільки було потрібно, в певному сенсі, будучи для них психологами. Слухаючи їхні історії, і переживаючи разом з ними трагічні події, неможливо було залишитися байдужим”.
Центр пробації пишається своїми працівниками. Кожним, хто попри страх, невпевненість у майбутньому, труднощі та виклики залишався і залишається на своєму місці допомагаючи іншим на їхньому шляху виправлення.